22 апреля 2015

Сергій СУХОБОК. Яким його пам'ятатимуть...

Вніч після Великодня, у понеділок, 13 квітня, в Києві був по-звірячому вбитий високопрофесійний журналіст та український патріот Сергій Анатолійович Сухобок. На даний момент, на дев'ятий день після загибелі, нажаль відомо лише наступне. Повернувшись в минулому році до Києва з Донецька, де Сергій провів кілька місяців, на які якраз і випала проклята «новорусская весна» (матеріали Сергія з Донецька з'являлися тоді в багатьох ЗМІ), він знайшов собі тимчасовий притулок десь на Русанівських садах. Саме там два мерзотника, 93 р.н. (уродженець Волині) і 85 р.н. (родом з Пермі), що мешкали по сусідству, упившись на Великдень до нестями, вирішили з ним за щось поквитатися. Результат їх старань кинув в здивування і всього побачили фахівців лікарні швидкої допомоги, і медексперта, і слідчих...
Після впізнання ми ще не раз перепитували один одного, чи точно це він. Вбивць знайшли відразу ж, днями суд обрав їм запобіжний захід. Сергія поховали у закритій труні в п'ятницю, 17 квітня, його тіло повезли з Києва до Полтави, де живуть його рідні, де підростає його дочка, красуня і розумниця Анастасія...
Дозволимо собі більш ретельно пригадати життєвий шлях відомого своєю принциповістю журналіста, записаний його колегою і другом, співзасновником проекту "Обком" Олексієм Мироновим. 
Сергій Анатолійович Сухобок народився в червні 1964 року в казахському Павлодарі в сім'ї українців-вихідців з Чернігівщини. Уже в Києві, працюючи в «Обкомі», ми якось купили на вуличній «розкладці» відомі мемуари командира чернігівських партизанів часів Другої світової Олексія Федорова «Підпільний обком діє» (ми тоді самі тимчасово перебували в «підпіллі», судячись з бандою Азарова , що розгромила «перший« Обком », і готували до запуску« другу »версію, так що назва книги сподобалося). Там Сергій виявив і згадка про своє родича - Назаре Сухобока, «мужика норовливий». Назара до війни не тільки в колгоспі, а й районне та обласне начальство вважало за «куркульського агітатора» - на тій підставі, що він «обов'язково виступав на зборах з промовою єхидною», «працював добре, але люди побоювались потрапити на його злий язик» , і «був дуже виконавчим і акуратним». Але і з тодішніми окупантами воював чудово: «Пам'ять про Назаре Сухобока з Перелюб у партизанів залишилася хороша ... лише після загибелі Назара зрозуміли ми характер і справжню сутність його душі», - зізнавався Федоров.
Сергію подобався цей образ норовливого родича - який і «Совдепії» ненавидів, і фашистів бив. Так уже повелося в Україні.
Хоча зараз мимоволі звертаєш увагу на інші рядки: «Вночі у хаті його німці взяли. Одному він встиг проломити голову табуреткою, ще двом наніс важкі каліцтва ногами: пручався всіма силами. Тієї ж ночі його розстріляли ... Було йому близько п'ятдесяти років »... Назар Сухобок встиг вчинити опору - Сергій не зміг, його застали просто зненацька ...
Навчався Сергій у Донецькому політехнічному інституті, строкову службу в СА проходив на Алтаї і теж залишив свої «мемуари» - про ту «непереможної і легендарної».
У 80-х зайнявся суспільно-політичною діяльністю, в 89-му був делегатом від Донецька на установчій конференції Руху - тоді його ще називали «Народний Рух України за перебудову».
Одна з подій, що потрясли Донецьк того часу, - розкопки на Рутченковому полі (пустир між мікрорайоном «Текстильник» і селищем машзаводу), де виявилися масові поховання - і жертв довоєнних репресій, і поранених червоноармійців, яких розстріляли їх же «брати по зброї», залишаючи місто перед тодішніми фашистами, наступаючими, правда, із заходу. Сергій працював на розкопках разом зі студентами історичного факультету Донецького університету. Так, уявіть собі, випускав колись істфак ДонНУ не тільки таких діячів, як Лена Бондаренко, Коля «Челсі», Тетяна Мармазова, «народний дід мороз» Губарєв або Корнілов (цього «почесного співвітчизника» гебні в Україні, нині радіє «успіхам »« ДНР »з далекої Голландії, Сергій« розкусив »давно і не забув нічого, див. Україна дізналася героїв Росії)...
В цей же час Сергій починає займатися журналістикою. Видає свою газету - здається, вона називалася «Віддзеркалення». Перший номер вийшов таким «ударним» (навіть на тлі настала «гласності»), що весь тираж другого номера довелося знищити - на наполегливе прохання інвестора: Сергій згадував, що пачки видрукуваної газети були просто спалені.
Наприкінці того ж року і протягом більшої половини 1991-го Сергій працює в щойно створеної газеті «Жизнь» - органі Донецької облради та обкому КПРС. Вже навесні ми з ним забирали з моргу лікарні ім. Калініна тіло першого головреда «Життя» - Володимира Наумова і везли його в автобусі на північ області, в Красний Лиман, до батьківського дому...
Напевно багато хто з тих, хто працював в «Життя» спочатку, пам'ятають виступ Сергія на редакційній планерці в серпні 91-го, коли він наполегливо переконував старших товаришів, що друкувати документи та інші «відозви» ГКЧП - просто неприпустимо і злочинно ... Невдовзі Сергій покинув видання і зайнявся підприємництвом.
Повернувся в ЗМІ він в середині 90-х, спочатку в тижневик «ФБР: Фінанси. Бізнес. Реклама »(виходив у Донецькій і Луганській областях), пізніше став працювати в« Діловому Донбасі », звідки в лютому 2000 року виїхали до Києва одразу 6 осіб - створювати свою інтернет-газету, яка отримала назву ProUA. Влітку Сергій очолив донецький корпункт ProUA (у нас була і львівська редакція, що робила повноцінну українську версію, і власні кореспонденти в 15 регіонах... загалом, великі плани тоді були у нас), а восени перебрався в столицю - в головний офіс видання.
Навесні 2001-го залишки «команди ДД» покинули ProUA і запустили у вересні «Обком», в якому Сергій натхненно трудився до осені 2007 року.
Пізніше він працював і публікувався в багатьох поважних виданнях, на пару років навіть повернувся в ProUA, другий відхід з якого Сергія збігся (ознаменувався) перетворенням видання в нинішні Коментарі ...
За минулі з жовтня-2007 роками ми з Сергієм побачилися лише одного разу: стоячи один від одного метрах в трьох-чотирьох метрах, томясь в очікуванні зеленого сигналу світлофора, все ж перекинулися поглядами і, здається, «розкланялися» - злегка кивнувши головами. Вчора, в морзі на вул. Петра Запорожця-26, звідки завтра Оля Сухобок і буде забирати тіло, я точно стояв до нього ближче...
Ні з однією людиною автору цих рядків не доводилося сидіти в одному кабінеті, лицем до лиця або пліч-о-пліч, стільки років, як з Сергієм - з тієї самої «площадки молодняка» газети «Життя», редакція якої знаходилася на 8-му поверсі будівлі Донецької облдержадміністрації (облради, обкому КПРС), де нині засіли спадкоємці всіх мракобісів і душогубів минулого століття. Так що говорити про Сергія, згадувати його і цитувати його тексти я можу, напевно, довго. Аж до дрібниць - хоча, не таких уже й дрібниць. Ну, лише для прикладу: саме він придумав і запустив у вжиток знамените «двічі несудимий» - спочатку на радість собі, редакції і читачам, а потім і всій країні. І сталося це задовго до того, як на «історичні підмостки» виповзла якась нікчемна шмара і стала всю Україну «на повному серйозі» переконувати, що «єдиний кандидат» Янукович таки так - «двічі несудимий». Виявляється. Краса цього моменту нас із Сергієм завжди розчулювала, та й сьогодні змушує посміхнутися ...
Ні, це все ж дрібниці, мабуть. Головне?..
Дмитро Биков любить розмірковувати про «поколінні Віктора Пелевіна» - тобто, про народжених в 1962-1964 роках. На переконання Бикова, це покоління, яке готувало себе до великих звершень (у тому числі - і в рамках «протистояння двох систем»), отримало до свого «акме» лише світ деградуючий, що прагне до посередність і примітиву. Світ, у якому кращим представникам цього покоління начебто нічого робити - та й ні до чого, в общем-то.
Спірно це, звичайно. Нехай проклятий Радянський Союз «розвалило» покоління так званих «шістдесятників», «дітей відлиги». Але перед «поколінням Пелевіна» завдання стоїть незмірно більш складна: створити, нарешті, нормальну, людське життя (хоч би основи залежить) на уламках імперії зла, крові та підлості, нехай навіть це здається зараз неможливим практично. І покоління Сергія Сухобока, якому до розпаду РСР було під 30, «вигідно» відрізняється і від більш старшого, повгрузали в безпросвітній болоті ностальгії за «колишньому величі», і від покоління молодого, яке вважає, що «застало СРСР», проживши в ньому у свідомому стані всього лише 5-6 років років, з початку «перебудови» (в кращому випадку), - тобто, абсолютно не розуміючи, що таке СРСР, в чому незнищенна небезпека цього разлагающегося «історичної освіти». Але, на жаль, і з «покоління Пелевіна», чиї шкільні роки припали на 70-ті, хто закінчив вуз в середині 80-х, хто вступив у 90-ті у повному розквіті сил, далеко не всі виявилися готовими до поставленої перед ними історичної завданню...
Сергій оперативно і азартно реагував на найменші ознаки відродження «совка» - і в нашій країні, і тим більше у мешканців північних просторів. Виявлення та викриття історичних міфів - це одне з улюблених його занять. Не забував він, звичайно, негідників і бандитів нинішнього рубежу століть, яких «політичний ліфт» випхнув на не положеннями їм висоту, де вони взялися випробуваними на мільйонах життів і доль методами знову будувати своє світле майбутнє за рахунок справжнього «широких народних мас».
У цьому він бачив своє головне призначення, мені здається.
І ось це точно не дрібниця: Карта ПриватБанку № 5168 7423 0529 0227, Ольга Володимирівна Сухобок.
Світла пам'ять ...

"Ар₴ументум"